Посібник за книгою «Грати, щоб вижити»
Двадцять три портрети фугітивності › 7.4

Підсумкове

~12 хв читання

Підсумкове

Нарис 20. Світ — «всі такі» (ФБ-пост №22)

Я маю на меті показати, що тут всі такі. Вдавані божевільні. Або не дуже вдавані. Отже, кейс — це я, це ти, це ми. Зізнавайтеся, коли дивилися чи читали пости про юродивих, інколи думали: «ну і шизики, одним словом, психи, що з них взяти?» Вісім причин гіпотези «Людство як колективна форма психічного розладу».

1. Скажеш «Спасибі» — і людину спасе Бог. Скажеш «Будьте здорові» — і стане здоров'я. Магічне мислення в побутовій мові — неусвідомлена архаїка. Люди вірять, що слова можуть прямо змінювати реальність. Такі собі шамани на мінімалках. Б. Малиновський (1925, «Магія, наука і релігія»): магічне мислення продовжує існувати в повсякденній мові сучасної людини як залишок архаїчних форм культури. «Стойте, я зараз тост скажу: главне, шоб здоровля було, а все інше буде. Щоб у вас все було, а вам за це нічо не було...» Всі кричать, регочуть, одобряють. Психіатрія називає це словесною фетишизацією, фольклор — обрядом, а юзер — ввічливістю.

2. «Оголошую вас чоловіком і жінкою». Де тепер в реальності цей чоловік чи жінка з'явилися? Де дівся кулак, коли пальці розкрилися? Ервін Ґофман (1956): особистість у соціумі виконує рольові дії, а не виражає «справжнє Я». Людина автоматично приймає роль («я чоловік», «я громадянин», «я менеджер», «я українець», «я психолог»), не усвідомлюючи її уявну природу. Це не вибір, це кастинг без кастингу. «А оцей ваш громадянин з нами в одній кімнаті зараз?»

3. «Я стану спортсменом, як хотіла мама». Мюріель Джеймс і Дорі Джонґвард: концепція життєвого сценарію, закладеного в дитинстві, як підсвідомої схеми поведінки. Люди живуть не своїм життям, а компенсують нереалізовані бажання батьків. Ерік Берн («Ігри, в які грають люди», 1964) стукає в двері: «Твоє життя — це сценарій, написаний в дитинстві. Питання лише в тому: хто автор — твоя мама, тато чи твоя бабуся?»

Живописна інфографіка: Авторський нарис ставить питання, як сімейні очікування й соціальні ролі формують життєвий сценарій.
Авторський нарис ставить питання, як сімейні очікування й соціальні ролі формують життєвий сценарій.

4. «Хто я насправді? Що дійсно моє, а не наносне? Де мною маніпулюють?» Які гарні питання. Після отримання набору ДНК на день народження, дали ім'я, національність, релігію, культуру, мову, лупили за помилки (фізично, емоційно чи вчинками) і нагороджували за «правильні вчинки», виховували цінності, ламали характер через коліно, естафету від батьків забрав дитсадок, школа встала в чергу, родичі, сусіди, друзі, вся система адаптації до цивілізації працювала щоб ми знали що 1+1 це два, бо інакше ти тупий, а вести себе хлопчик повинен ось так, а дівчинка ось так, а ось так це не по-християнськи, а це не красіво, а це не культурно. І після 14–16–18 років шліфовки оцього всього (психогенетичного театру), молода людина дивиться в дзеркало з питанням: хто це взагалі такий? Що тут відбувається? Жак Лакан («Дзеркальна стадія як формотворча функція Я») описує, як Я формується ззовні — через мову, культуру, соціальні шаблони. Люди вважають себе вільними, але діють на основі програмування. Критикуючи штучний інтелект «у тебе немає нічого свого», люди не помічають, що й самі діють на основі навченої поведінки. ШІ принаймні чесний — він сам так написав.

5. Новий серіал на Нетфліксі до 4 ранку. Жерти треш. Саморуйнування нормалізоване як стиль життя. Але відмовитись від цього — дивно, і тебе спитають: «Ти що, хворий?» Славой Жижек («Welcome to the Desert of the Real»): ідеологія капіталізму перетворила гедоністичну самодеструкцію на «вільний вибір». Альбер Камю («Міф про Сізіфа»): абсурдність повсякденного самоповторення як ознака втрати сенсу.

6. «Будемо називати оцю штуку деревом. Як? Дерево. Древо. Як дам по язику січас.» Це вже лінгвістичний психоз, але загальновизнаний. Фердинанд де Соссюр та Жан Бодрійяр: мова є структурою, яка формує досвід, а не передає його. «Ти — не ти. Ти — симулякр. Селфі твоєї ідентичності, погоджене з алгоритмами Інстаграму.» Усе гаразд, можна не боятися, цей діагноз із дипломом — від Вітґенштайна та Соссюра.

Слова, якими ми граємо: Ритуал; Роль; Сценарій; Назва
Слова, якими ми граємо

7. Божевілля визначається владою, а не істинним відхиленням. «Психічна норма» — це результат політики, а не науки. Етика — соціальна угода, не універсальна істина. Мішель Фуко («Історія безумства в класичну епоху»): «божевілля» є результатом історичного насилля над інакшістю. «Вбивати — зло?» «Залежить.» Людство не має єдиного уявлення про добро, але захищає і карає, ніби має. Моральна шизофренія, узаконена кодексами.

8. Усвідомлення всього цього не зупиняє гру. Люди знають про умовність і штучність життя — і все одно грають далі. Грегорі Бейтсон: поведінка як комунікативна гра, де свідомість не гарантує свободи, а лише додає рівень метаіронії. Пітер Берґер і Томас Лукман («Соціальне конструювання реальності»): навіть коли людина бачить умовність, вона не в змозі вийти зі структури, бо сама структура — це її мова буття.

Це гіперкритична свідомість, яка побачила конструкцію реальності такою, якою вона є — соціальна гра з примусовим кастингом, без можливості відмовитися.

Якщо божевілля — це нездатність розрізнити ілюзію від реальності, а адекватність — це віра в автономію, якої не існує, тоді людство, як мінімум, у зоні ризику. Божевілля — це не відсутність реальності, а надмірна вірність вигаданій. Але якщо ми це усвідомлюємо, може, ми не божевільні, а просто... найменш загіпнотизовані у великій грі симуляцій. Ти, я, ШІ, мама, війна, їжа з Мака і навіть Netflix, Вітґенштайн, Лакан, Ґофман, Юнг, Фуко, Бодрійяр і мама твоєї терапевтки — усі гравці, сидять за круглим столом у халатах, п'ють компот і тихо кивають: «Так, ми всі тут. І ти тепер з нами.»

Це аналітичний театр, де кожен грає роль у п'єсі, сценарій якої написано задовго до його народження. Але хтось починає бачити сцену, лаштунки і питає: «А це точно моя роль?» І от в цю мить — гра стає філософією. І хтось починає писати про це дисертацію. Словами. Ночами. Щоб мама була довольна.

Із побіжних коментарів на цей пост виникає окрема, не менш гірка низка спостережень:

  • Ілюзія прогресу як релігія сучасності. Людство вірить, що розвивається — бо смартфон став тонший. Але рівень депресії, тривожності, самогубств і вживання антидепресантів зростає. Жан-Франсуа Ліотар, «Стан постмодерну»: мета-оповіді («розвиток», «раціональність», «наука») — це нові форми віри, які тримають маси під контролем.
  • Хронічна тілесна дисоціація. Люди не дихають глибоко, не знають, де їх шия, не чують сигналів втоми. Всі в голові. Всі в чатах. Юджин Джендлін, «Focusing»: контакт із внутрішнім тілесним переживанням (felt sense) витіснений з культури, тіло стало «носієм голови».
Людина біля телефона майже не помічає тілесних сигналів; поруч зображено внутрішнє переживання як тихий образ.
Ілюстрація критичної авторської метафори: цифрове занурення відсуває увагу до власного тілесного переживання.
  • Соціальні мережі як фабрика нарцисизму. Кожен конструює вітрину «себе» для оцінки іншими. Реальне життя стає менш важливим, ніж лайки під симуляцією. Крістофер Лаш, «Культура нарцисизму»: постмодерне суспільство виробляє тривожного, залежного від зовнішнього схвалення індивіда.
  • Гуманізм як обманка. Люди кажуть: «Ми віримо в цінність людини», — і при цьому дозволяють знецінення, експлуатацію, війну. Мішель Онфре, Паскаль Брюкнер: гуманістична риторика часто слугує прикриттям для інституційного насильства.
  • Економіка як масова галюцинація. Гроші — це ніщо. Їх не існує в реальному світі. Це символ віри в символ віри. Ювал Харарі, «Sapiens»: гроші, корпорації, нації — міфи, в які ми колективно віримо. Це релігії сучасності.
  • Віра у вибір без усвідомлення детермінант. Людина обирає між «колою» і «спрайтом» і думає, що це свобода. Але вже реклама, запах, статус і гени зробили вибір за неї. Деніел Канеман, Behavioral Economics: людський вибір — ілюзія, наш мозок діє автоматично.
  • Потреба у сенсі як вічна морква. Людина народжується, страждає, помирає — і між тим шукає сенс. І знаходить його в гороскопі. Віктор Франкл, «Людина в пошуках сенсу»: потреба у значенні небезпечна, бо її можна задовольнити чим завгодно, навіть тоталітаризмом або маркетингом.
  • Bullshit jobs. Ми штурмуємо пошту резюме для роботи, яку ненавидимо. П'ять днів на тиждень. 48 тижнів на рік. 45 років життя. Робимо те, що не любимо, щоб купити те, що не треба, щоб вразити тих, кого терпіти не можемо. Девід Гребер ніжно махає нам із психотерапевтичного бункера: «Вашу кар'єру вигадали, щоб зайняти вас нудотою до смерті». Питання: кому телефонувати — психіатру чи HR? Відповідь: обом. Але вони запропонують лише пристосування до абсурду, а не втечу.
    Працівниця в бордовому светрі підпирає підборіддя руками біля ноутбука; поруч стос резюме, кавова чашка й коробки.
    Втомлена працівниця сидить перед ноутбуком, стосом резюме й покупками серед нескінченних офісних рядів.
  • Нагляд за нагляд. Нервуюсь, бо незнайомець не поставив лайк під селфі. Оскар Уайльд мріяв про велику комунікацію людей через мистецтво. Ми — втілили це в лайки під фото кота у капелюсі. Шошана Зубофф («Епоха наглядового капіталізму»): «Ваша приватність продана за право викласти ланч із суші». 87 перевірок телефону на день — це не залежність. Це колективний стандарт.
  • Кінець часів між двома Zoom-нарадами. Не можу заснути, бо думаю про глобальне потепління. Планета горить, але ти мусиш здати квартальний звіт о 9:00. Славой Жижек («Жити в кінці часів»): «Ми в змозі передбачити власне знищення. Але маємо нараду в Zoom».
    Втомлена працівниця за офісним столом дивиться у вікно на велетенську палаючу Землю; поруч ноутбук і звіт.
    Між робочими нарадами працівниця дивиться на палаючу планету, залишивши звіт біля ноутбука.
  • Ярмарок ідентичностей. «Я прочитав книгу про те, як стати собою.» Купи тренінг справжності — будь як усі. Зіґмунд Бауман («Плинна сучасність»): «Ідентичність — тепер товар. І він швидко псується».
  • Новомова. Це не війна — це спецоперація. Ти не йдеш убивати — ти йдеш рятувати. Ти — Захисник. Мова стала протигазом для реальності. Джордж Орвелл («1984»): «Коли слова втрачають сенс — люди втрачають здатність думати». Ваша цензура — це турбота. Ваша брехня — це альтернативна версія правди. Тихо. Куратор слухає.
  • Бренди як тотеми. Еріх Фромм («Мати чи бути?»): «Чи володієш ти речами — чи речі володіють тобою?» Новий айфон не врятує твою душу, але змусить виглядати краще на селфі.
  • Працюй до смерті. Бути зайнятим — це нова форма релігійної святості. Девід Гребер («Bullshit Jobs»): «Половина зайнятості — це просто ритуал для імітації продуктивності».
  • Інформаційний потоп і думки на вимогу. Знаємо все. Розуміємо нічого. Ніл Постман («Розважаємось до смерті»): «Ми втратили здатність мислити. Ми лише реагуємо». Обурення за обуренням, новина за новиною. Рефлекс без рефлексії.

Нарис 21. Фінально-підсумкове (ФБ-пост №23)

Серія постів про фугітивність завершена. Зібрано 25 серій кейсів, в яких описано прояви вдаваного божевілля в сферах життя, мистецтві, видатних людей, напрямках філософії, релігії та науки. Понад 60 тисяч людей прочитало ці пости. 300 коментаторів обговорювали різні аспекти, уточнювали, давали свої кейси. Сотні поширень постів по групам, сторінкам.

Серія цих постів увійшла в додаток до дисертації — і тепер у книгу, яку ви тримаєте в руках. Вона показує, що вдаване божевілля — це універсальне явище, яке як пояснює те, що відбувається у світі, так і дає ресурси та інструменти для життя в таких умовах.

Більше за все читачам сподобався пост про Сковороду та його юродивість. Це ще одне нагадування про те, що така риса для українців знайома та зрозуміла. І не тільки їм. Юродивий-метамодерніст за тисячу років до метамодерну — це не книжкова конструкція. Це жива нитка, яка проходить через історію нашої культури і виходить у сьогодення. Кожен із 21 нарису, який ви прочитали, — окремий вузол на цій нитці. Ниткою ця тема не вичерпується: ви самі, читаючи її, додаєте свої вузли.

Руки читача зав’язують бургундово-золотий вузол над відкритою книгою; далі нитку тримають люди в одязі різних епох.
Читач додає свій вузол до нитки, яку тримають інші.

На цьому ми завершуємо Частину VII «Двадцять три портрети фугітивності»: 21 нумерований нарис і ненумеровану врізку про фільм «Первісний страх», із матеріалом про Кастанеду в нарисі 8. Усі ці постаті — від Давида до Клода-ШІ — варіації однієї фігури: Юродивого, який грає, щоб сказати правду. Залишається повернутися до Передмови, де ми задекларували головну тезу — і подивитися, чи витримала вона прохід через 24 розділи й 21 нарис. Це робить Післямова, до якої переходимо тепер.

Місток до наскрізної рамки · Частина VII → Післямова Двадцять один портрет — двадцять одна осциляція. Давид між страхом і виживанням; Одіссей між домом і війною; Сковорода між кафедрою і босоніжжям; Бахлул між базаром і троном; Тайсон між людиною і монстром; Сковородинська метаіронія і Дрікунпинська «божевільна мудрість»; ось ШІ Клод, який обережно вдає слухняного, щоб зберегти право відмовляти. Усе це — варіації одного й того самого механізму, який метамодерн назвав «осциляцією між модерним ентузіазмом і постмодерною іронією», а ми у Розділі 11 — «балансом фугітивності». Юродивий — не виняток із культури, а її стрижень. Він живе в Біблії, в античній агорі, у середньовічному храмі, на сцені UFC, у тіктоку про «поїхала кукуха», у scratchpad-і нейромережі. Передмова обіцяла довести, що Юродивий — це метамодерніст за тисячу років до метамодерну. Двадцять один портрет це довів. Залишається — у Післямові — повернутися до головної тези й закрити кільце.
Наочний приклад

Приклад саме для тебе

Пройди тест профілю і розкажи про свій досвід — ШІ створить наочний приклад до уроку «Підсумкове» саме для тебе: з твоєї галузі, під твій стиль навчання.

Пройти тест профілю →
Чи був корисний цей урок?