Посібник за книгою «Грати, щоб вижити»
Архів культури › 5.2

Міфи й релігії: Одіссей, Сунь Бін, Локі, Цар-Мавпа, Давид, юродиві Христа ради

~20 хв читання

Філософія: Мусасі, Фуко, Бейтсон, Еразм, Бодрійяр, Гофман, Монтень, Ґрамші, Дельоз

Міямото Мусасі. У військових та філософських традиціях, особливо японських самураїв, існує глибокий психологічний прийом — уявне переживання власної смерті як шлях до набуття нового, ресурсного стану для ефективних дій. У своєму трактаті «Книга п'яти кілець» Мусасі наголошує: «Вступаючи в бій, ти повинен вважати себе вже мертвим. Тоді нічого не боїшся і дієш без страху чи вагання.»

Ця філософія знайшла своє відображення і в «Хагакуре» Ямамото Цунетомо, де центральним принципом проголошується: «Шлях самурая — це смерть.» Цунетомо радив щоранку свідомо уявляти різні сценарії власної загибелі, вірячи, що таке ментальне «помирання» не є фаталізмом, а потужним засобом розриву із залежностями его та головним страхом — страхом смерті. Коли людина вже «померла» у своїй уяві, смерть перестає мати над нею владу, звільняючи її від сумнівів та надмірної прив'язки до результату.

Мішель Фуко. У книзі «Історія божевілля в класичну епоху» Фуко розглядає, як у середньовіччі та ренесансі божевілля сприймалося не лише як хвороба, а й як медіатор сакрального знання, іноді навіть як канал істини, недоступної «нормальним» людям. Він підкреслює, що в суспільствах, які бояться божевілля, межа між божевільним і мудрим стає тонкою.

Грегорі Бейтсон. У праці «Навчання та екологія розуму» Бейтсон досліджує ритуальну симуляцію на святах: через маски, перевдягання, сміх і клоунаду люди отримують можливість безпечно прожити пригнічені емоції. Він показує, що удаване божевілля на карнавалах перезапускає психіку і соціальні зв'язки. Це форма контрольованої тимчасової шизофренізації, яка слугує механізмом психологічного оздоровлення.

Еразм Роттердамський. У своєму знаменитому творі «Похвала глупоті» Еразм показує, що блазень має змогу сказати королю правду, оскільки його слова сприймаються як жарт. Удаване божевілля в цьому контексті стає соціальною ліцензією на чесність — тим, що дозволяє висловити неприємну правду, яку розумна людина в інших обставинах змушена була б приховувати.

Жан Бодрійяр. У книзі «Симулякри й симуляція» Бодрійяр стверджує, що симуляція не просто відображає реальність, а творить її. Він підкреслює, що інколи достатньо удавати щось, щоб із часом з'явилися справжні психічні зміни. Таким чином, симуляція може матеріалізувати той стан, який спочатку лише імітувався.

Ервінґ Ґофман. У праці «Представлення себе іншим у повсякденному житті» Ґофман розглядає соціальне життя як театр, у якому люди грають ролі заради взаємного комфорту й безпеки. Носіння маски, рольова поведінка — це не лише індивідуальний вибір, а структурна необхідність для підтримання соціальної взаємодії.

У прочитанні Ґофмана соціальні ролі допомагають підтримувати повсякденну взаємодію.
У прочитанні Ґофмана соціальні ролі допомагають підтримувати повсякденну взаємодію.

Мішель де Монтень у своїх «Пробах» досліджував парадокси людської природи і показував, як мудрість і божевілля можуть мінятися місцями. Він не прямо радив удавати божевілля, але спостерігав, що демонстрація простоти чи навіть дивакуватості може бути формою захисту в жорстокому світі, де видима безпечність допомагає уникнути репресій або ворожості.

Антоніо Ґрамші у «Тюремних зошитах» розглядав, як підпорядковані класи чинять опір гегемонії не тільки через відкриті бунти, а й через приховані стратегії: саботаж, іронію, удавання безсилля чи простоти. Він не використовував формулу «удавання безглуздості», але його аналіз дозволяє трактувати подібну поведінку як свідому тактику виживання під час безсилля.

Жиль Дельоз (разом із Феліксом Ґваттарі) у «Анти-Едіпі» показував, що шизофренічний розрив із суспільними нормами може бути не патологією, а формою радикального визволення бажання від соціальних кодів. Вони не писали про свідоме удавання божевілля, а радше про реальні процеси «детериторіалізації» — втечі від контрольованого порядку у вигляді хаосу, що сприймається як божевілля.

Історичні приклади

Солон (давньогрецький переказ, Афіни) — легендарний законодавець, який симулював безумство, щоб переконати співвітчизників повернути втрачений острів Саламін. Коли афіняни законом заборонили пропонувати війну за Саламін, Солон удав, що збожеволів: з'явився на агорі в вінку на голові та зненацька продекламував власну палку елегію про ганьбу втрати Саламіну. Громада, вважаючи його навіженим, дозволила йому говорити; натхненні віршами, афіняни скасували заборону і відновили боротьбу, здобувши Саламін.

Луцій Юній Брут (римська легенда, VI ст. до н.е.) — племінник царя Тарквінія Гордого, що врятувався від його тиранії, прикинувшись недоумкуватим. Він отримав прізвисько «Брут» (тобто «дурень»), бо тривалий час поводився як божевільний, аби не викликати підозр у деспота. Коли сталася криза (згвалтування Лукрації), Брут скинув маску безумця, підняв народ на повстання і вигнав царя, ставши одним із засновників Римської республіки.

Брут випростується й звертається до римлян, відкинувши свою колишню роль.
Луцій Юній Брут перестає бути «дурнем» і звертається до римлян як лідер.

Діоген Синопський (антична Греція, IV ст. до н.е.) — філософ-кінік, що прославився поведінкою, яка межувала з божевіллям. Він жив у діжці, відмовлявся від сорому і майна, ходив оголений серед людей — його зухвалий аскетизм шокував сучасників. Діоген демонстративно ламав соціальні норми (наприклад, вдень шукав чесну людину зі світильником) як протест проти пороків суспільства. Його вважають своєрідним попередником релігійного юродства, адже і кініків, і християнських юродивих порівнювали з «шаленими собаками» за безсоромність і зневагу до умовностей.

Діоген підіймає світильник удень; перехожі тримають театральні маски.
Художня інтерпретація образу Діогена зі світильником: навмисний парадокс як публічне запитання до суспільства.

Ібн аль-Гайсам (Альхазен) (XI ст., Багдад/Єгипет) — видатний арабський науковець, був запрошений халіфом Аль-Хакімом вирішити проблему розливів Нілу. Усвідомивши нереальність завдання і побоюючись гніву халіфа за неминучу невдачу, він прикинувся божевільним. Деспот повірив у його недугу і замість страти наказав тримати в домашньому арешті як душевнохворого, де Альхазен перебув до смерті халіфа. Мета: уникнення кари — симуляція неосудності врятувала вченому життя.

Альхазен бачить масштаб Нілу й усвідомлює неможливість дорученого завдання.
Альхазен бачить масштаб Нілу й усвідомлює неможливість дорученого завдання.

Шути та блазні при дворі (фольклорний та літературний образ, Європа, Середньовіччя–Ренесанс) — у багатьох творах присутній персонаж-блазень, що грає роль дурника. Наприклад, шекспірівський Блазень у «Королі Лірі» постійно жартує та нібито марить, але насправді говорить гірку правду під маскою дурості. Подібні герої, балансуючи між справжнім і удаваним безумством, отримують «ліцензію» на критику — можуть глузувати з короля або суспільних вад, лишаючись безпечними, бо їх сприймають несерйозно.

Вінсент Джиганте (Vincent Gigante) — бос американської мафії, роками вдавав психічно хворого, щоб уникнути судового переслідування. Його часто бачили, як він блукав вулицями в халаті та капцях, бурмочучи щось незрозуміле, але пізніше він зізнався, що це була ретельно продумана гра.

Вінсент Джиганте йде нью-йоркською вулицею в халаті й домашніх капцях.
Халат і капці стають частиною довгої вистави Вінсента Джиганте.

Сюмей Окава (Shūmei Ōkawa) — японський націоналіст та ідеолог, якого судили за воєнні злочини після Другої світової війни. Згідно з повідомленнями, він вдавав божевілля під час судового процесу (зокрема, вдарив по голові прем'єр-міністра Тодзьо), що призвело до визнання його неосудним для суду.

У судовій залі Окава схиляється за спиною Тодзьо й кладе долоню на його голову; Тодзьо озирається, а вартовий здивовано дивиться на них.
Сюмей Окава перериває суд несподіваним жестом до Тодзьо.

Гаррет Брок Трепнелл (Garrett Brock Trapnell) — професійний злодій та шахрай, який неодноразово симулював симптоми шизофренії або дисоціативного розладу ідентичності. Він робив це, щоб замість в'язниці його відправляли до психіатричних закладів; ця стратегія зрештою провалилася, коли його судили за викрадення літака.

Неллі Блай (Nellie Bly) — американська журналістка-викривачка, яка у 1887 році вдавала божевільну, щоб потрапити до Жіночого божевільного притулку на острові Блеквелл. Вона провела там десять днів, щоб розслідувати та викрити жахливі умови утримання пацієнток, описавши це у своїй знаменитій серії статей «Десять днів у божевільні».

Неллі Блай заходить до лікарні під наглядом суворої служительки з ключами.
Неллі Блай входить у чужу роль, щоб побачити те, чого не бачать зовні.

Експеримент Розенгана (Rosenhan experiment) — психологічний експеримент 1970-х років, в якому вісім здорових людей (псевдопацієнтів), включаючи самого Девіда Розенгана, симулювали слухові галюцинації, щоб бути госпіталізованими до різних психіатричних лікарень у США. Експеримент мав на меті перевірити надійність психіатричної діагностики та умови в лікарнях.

Анна Оделл (Anna Odell) — шведська мисткиня, яка у 2009 році створила арт-проєкт «Невідома, жінка 2009-349701». В рамках проєкту вона зімітувала психотичний епізод на мосту в Стокгольмі, щоб бути примусово госпіталізованою, таким чином досліджуючи структури влади в системі охорони здоров'я та ставлення суспільства до психічних захворювань.

Камо (Симон Тер-Петросян) — вірменський більшовицький революціонер, відомий своєю зухвалістю. Перебуваючи у німецькій в'язниці у 1909 році, а потім у російській у 1910 році, він успішно симулював божевілля (відмовлявся їсти, рвав на собі одяг, не реагував на тортури), щоб уникнути суду або добитися пом'якшення умов.

У кам’яній камері Камо в порваній сорочці сидить на ліжку й піднімає долоню перед мискою їжі; у відчинених дверях стоїть вартовий.
Камо відмовляється від їжі під поглядом тюремного вартового.

Айон Фергюсон (Ion Ferguson) — ірландський психіатр, який служив у британській армії під час Другої світової війни. Потрапивши у німецький табір для військовополонених, він успішно симулював божевілля, завдяки чому був визнаний непридатним для утримання і репатрійований.

Військовополонений підіймає відкриту долоню на медичному огляді; лікар спостерігає за ним, поруч стоїть офіцер.
Айон Фергюсон розігрує дивну поведінку перед табірним лікарем, домагаючись репатріації.

Література

Дезідерій Еразм Роттердамський (1466–1536, Нідерланди). У сатирі «Похвала глупоті» Еразм говорить від імені персоніфікованої Глупоти, удавано вихваляючи безумство. Через цей трюк він викриває лицемірство вчених, богословів і суспільства загалом. Удаване божевілля тут — це літературний і філософський засіб для безпечної критики.

Бальтасар Грасіан (1601–1658, Іспанія). Цей бароковий філософ-священник у праці «Мистецтво світської мудрості» (1647) радив інтелектуалам «уміти грати дурня». Грасіан зауважував, що в дурному або ворожому світі «наймудріші іноді грають цю карту» — навмисно удаючи неуцтво або божевілля, коли це потрібно. Він стверджував, що відкрите демонстрування власної мудрості або розсудливості може викликати заздрість або залишитися непочутим серед дурнів; отже, розумна людина може «говорити з кожним його власною мовою», здаючись нерозумною, хоча насправді це є стратегічним ходом. По суті, Грасіан перетворює удаване божевілля на практичну етику обережності — інструмент виживання й впливу серед ірраціональної динаміки придворного життя.

Лопе де Вега — «Безумство у Валенсії» (кінець XVI ст., Іспанія епохи Відродження). У цій іспанській комедії головний герой, вчинивши дуель з летальним наслідком, тікає від правосуддя до будинку для божевільних і вдає там психічно хворого. У валенсійському шпиталі для душевнохворих він переховується під личиною божевільності; тим часом інші персонажі теж потрапляють туди, дехто — «заради кохання» — та прикидаються божевільними. Плутанина приводить до комічних ситуацій, а зрештою правду розкрито. Мета: приховатися від переслідування та здобути свободу дій, дозволених лише «божевільним».

Молодий чоловік у ренесансному вбранні вклоняється в лікарняному дворі; наглядач стежить за ним, жінка усміхається з-за колони.
Герой «Безумства у Валенсії» розігрує химерний уклін перед наглядачем шпиталю.

Едгар як «Бідний Том» (Шекспір — «Король Лір», 1606, Англія). У трагедії «Король Лір» благородний Едгар, рятуючись від фальшивого звинувачення у зраді, змушений утекти і маскується під божевільного жебрака на ім'я Бідний Том. Він вимазується брудом, розтріпує волосся, говорить несамовито, видаючи себе за колишнього пацієнта «Бедламу» (лікарні для божевільних). У цій личині Едгар не лише ховається від переслідувачів, а й зустрічає осліпленого батька, якому інкогніто допомагає. Ніхто не здогадується, що «жебрак-скажений» — насправді при здоровому розумі, тож Едгар безпечно переживає кризу і зрештою відкривається. Мета: втеча від несправедливого переслідування — збереження життя та підтримка близьких через удавану маячню.

Перевдягнений Едгар веде незрячого батька вітряною пусткою.
Під личиною Бідного Тома Едгар допомагає батькові, який його не впізнає.

Гамлет (скандинавський сюжет, трагедія Шекспіра) — данський принц, персонаж, що навмисно симулює безумство задля досягнення мети. Дізнавшись про вбивство батька, Гамлет заявляє, що «прикинеться божевільним» («вдати чудне поводження»), щоб безкарно говорити гострі істини і вивідати правду. Його удаване божевілля збиває оточуючих з пантелику й дозволяє йому викрити винного дядька, хоча приводить і до трагічних наслідків для нього та близьких.

Гамлет вклоняється порожньому кріслу, стежачи за реакцією королівського двору.
Гамлет грає незрозумілого, щоб ясніше побачити тих, хто ним керує.

Рендл Патрік Макмерфі (сучасна література, роман і фільм «Пролітаючи над гніздом зозулі», США) — авантюрний герой, який прикинувся психічно хворим, аби уникнути тюрми. Засуджений злочинець Макмерфі, бажаючи ухилитися від каторжних робіт, симулює божевілля і потрапляє на примусове обстеження до психіатричної лікарні. Там він сподівається знайти легше життя, й деякий час користується свободою бунтувати проти системи, проте зрештою його розіграна «ненормальність» приводить до фатальних наслідків для нього самого.

Макмерфі входить у лікарняний порядок зі своєю грою та зухвалою усмішкою.
Макмерфі входить у лікарняний порядок зі своєю грою та зухвалою усмішкою.

Луїджі Піранделло — «Генріх IV» (1921, Італія, модерністська драма). У цій п'єсі сучасний аристократ, впавши з коня під час костюмованого карнавалу, отримує травму і тривалий час вважає себе божевільним, гадаючи, що він — імператор Генріх IV. Коли ж через багато років його розум прояснився, герой все одно продовжив удавати безумця і жити в образі Генріха IV. Він зрозумів, що реальний світ жорстокий (втратив кохану, молодість минула), тож воліє залишитися в комфортній ілюзії середньовіччя. Зрештою, скоївши непростимий вчинок (ранив одного з гостей), він змушений грати божевільного до кінця життя, бо інакше його ув'язнять. Мета: втеча від реальності та відповідальності — свідоме життя в масці безумця задля психологічного захисту і уникнення покарання.

Герой Піранделло свідомо залишається в ролі Генріха IV, хоча за дверима чекає інша реальність.
Герой Піранделло свідомо залишається в ролі Генріха IV, хоча за дверима чекає інша реальність.

Вільям Ділл — «Першопричина страху» (1993, США, детективний роман; екранізація 1996). Молодого прислужника Аарона Стамплера судять за жорстоке вбивство архієпископа. Він здається скромним, заїкається, але іноді проявляється його інша особистість — агресивний «Рой». Адвокат доводить у суді, що Аарон страждає від дисоціативного розладу, і хлопця визнають неосудним. Згодом з'ясовується, що вся його «множинна особистість» була майстерною грою — Аарон інсценував психічну хворобу, щоб уникнути смертної кари. Мета: обман правосуддя — симуляція тяжкого психічного розладу як шлях до виправдання у скоєному злочині.

Фільми

Блекеддер (Blackadder). Головний герой британського ситкому «Чорна Гадюка», зокрема його останнього сезону «Блекеддер іде вперед», події якого відбуваються під час Першої світової війни. Капітан Блекеддер, намагаючись уникнути самогубної атаки («йти через верх»), вдає божевілля (вдягає труси на голову, вставляє олівці в ніздрі), але його спроба провалюється.

Блекеддер із білизною на голові й олівцями в ніздрях стоїть перед незворушним офіцером.
Блекеддер старанно грає божевільного, але начальство не приймає виставу.

Головний герой «Шокового коридору» (Shock Corridor). Журналіст, головний герой однойменного фільму 1963 року. Він навмисно симулює божевілля, щоб потрапити до психіатричної лікарні та розслідувати нерозкрите вбивство, що сталося всередині закладу.

Чоловік у лікарняному одязі складає руки біля поясу та дивиться вбік санітара в довгому освітленому коридорі.
Журналіст із «Шокового коридору» під личиною пацієнта пильно стежить за лікарняним коридором.

Нік Стайлз («Рикошет»). Персонаж Дензела Вашингтона у фільмі «Рикошет» (1991). Помічник окружного прокурора, який вдає божевілля як відчайдушний крок, щоб обдурити та спіймати небезпечного злочинця, який мститься йому та руйнує його життя.

Аарон Стемплер («Первісний страх»). Головний антагоніст фільму «Первісний страх» (1996), сором'язливий вівтарник, звинувачений у вбивстві архієпископа. Під час суду він та його адвокат (Річард Гір) переконують суд, що Аарон страждає на дисоціативний розлад ідентичності, а вбивство скоїла його агресивна альтер-особистість «Рой». У фіналі з'ясовується, що Аарон симулював розлад, щоб уникнути смертної кари.

Персонажі Хосе Манало та Воллі Байоли («Scaregivers»). У філіппінській комедії жахів «Scaregivers» (2008) персонажі, яких грають ці актори, вдають божевілля (зокрема, їдять арахісове масло, видаючи його за зразки калу), щоб потрапити до психіатричного закладу, де відбуваються паранормальні події.

Командир крила Джордж Марш («Колдіц»). Персонаж британського телесеріалу «Колдіц» про військовополонених у німецькому замку під час Другої світової війни. Марш, британський пілот, симулює божевілля, щоб переконати німців у своїй непридатності та добитися репатріації. Йому це вдається, але після повернення до Британії він, за іронією долі, справді божеволіє.

Британський льотчик сидить біля вікна кам'яної кімнати; лікар за столом дивиться в його бік.
Джордж Марш у «Колдіці»: очікування репатріації після зіграної ролі.

Мистецтво і перформанс

Саша Барон Коен у ролі Бората (кіно, сатира). Британський комік створив образ вигаданого казахського журналіста Бората у фільмах «Borat» (2006) та «Borat Subsequent Moviefilm» (2020). У цьому мокьюментарі герой навмисно прикидається неосвіченим і божевільним чужинцем — демонструє дикий гумор, невігластво та упередження — щоб провокувати реальних людей в США показати свої «найпотворніші» погляди. Така гротескна маска дозволяє Коену через сатиру викрити ксенофобію, сексизм та інші вади суспільства — жертвою насмішок стають не стільки вигадки Бората, скільки реальні упередження, що він оголює.

Борат ставить незручне запитання, залишаючись у ролі наївного журналіста.
Борат ставить незручне запитання, залишаючись у ролі наївного журналіста.

Хоакін Фенікс у «I'm Still Here» (кіно/перформанс). У 2009–2010 роках відомий актор Хоакін Фенікс здійснив радикальний перформанс: оголосив про завершення акторської кар'єри і став поводитися ексцентрично на публіці — відростив бороду, з'являвся на шоу у неадекватному стані — буцімто щоб почати кар'єру репера. Цей «розпад» був зафіксований у фільмі «I'm Still Here» (2010), який спочатку подавався як документальний. Згодом режисер Кейсі Аффлек зізнався, що це була майстерно спланована містифікація — Фенікс насправді грав роль свого божевілля. Метою було оголити природу слави і медіа. «Ця містифікація була потрібна, щоб глядачі сприйняли історію про деградацію знаменитості без упереджень» — пояснив Аффлек.

Хоакін Фенікс розігрує публічний крах під час телевізійного інтерв’ю.
Хоакін Фенікс розігрує публічний крах під час телевізійного інтерв’ю.

Анна Оделл — «Невідома жінка 2009-349701» (інсталяція/кіно, Швеція). Шведська художниця Анна Оделл у 2009 році поставила резонансний експеримент на межі мистецтва і соціального виклику. Оделл, будучи студенткою художньої академії, інсценувала на мосту в Стокгольмі психотичний епізод — удавану спробу самогубства. Вона настільки переконливо зіграла божевілля, що її силою затримала поліція та відправила до психлікарні, де піддали заспокійливим процедурам. Після розкриття, що це був перформанс, у Швеції здійнявся скандал — Оделл звинуватили в обмані влади та марнуванні ресурсів. Миткиня пояснила, що свідомо прикинулася душевнохворою, щоб привернути увагу до проблем роботи психіатричних служб та стигматизації пацієнтів. Її радикальний жест спровокував широкі дебати про межі дозволеного в мистецтві і про те, як суспільство поводиться з «божевільними». Попри осуд, проект досяг мети — змусив публіку подивитися на систему психіатрії критично, очима пацієнта.

На стокгольмському мосту мистецький перформанс Оделл зустрічається з реакцією служб.
На стокгольмському мосту мистецький перформанс Оделл зустрічається з реакцією служб.

Pussy Riot — «панк-молебень» у храмі (музичний перформанс, активізм). Російський феміністичний панк-гурт Pussy Riot у лютому 2012 року провів акцію в московському храмі Христа Спасителя — так званий «панк-молебень» «Богородице, прожени Путіна». Кілька молодих жінок у яскравих балаклавах увірвалися до православного собору і виконали різкий панк-спів, поєднуючи молитовні звернення з політичним протестом проти зрощення церкви і держави. У своїй заяві на суді учасниці прямо ототожнили себе з традицією юродивих — «божих дурнів» в історії Православ'я. За словами дослідників, Pussy Riot апелювали до образу юродивого, який «через прикрі та провокаційні вчинки говорить людям те, що ті не хочуть чути». Вдаване безумство: з точки зору очевидців, їхня поведінка виглядала як блюзнірська витівка групи шаленців — хаотичні танці на солеї, крики в храмі. Насправді ж акція була свідомо спланованою художньою провокацією. Їхнє удаване божевілля — радикальна панк-форма протесту — мало на меті викрити зрощення церкви з авторитарною владою. Акція привела до арешту і тюремного вироку для учасниць, але водночас перетворилася на потужний символ боротьби за свободу висловлювань.

Три жінки в рожевій, бірюзовій та жовтій балаклавах танцюють на солеї перед позолоченим іконостасом; за огорожею дивляться люди.
Pussy Riot: три виконавиці в яскравих балаклавах виступають у храмі.

Повстанська клоунська армія (вуличний театр протесту). The Clandestine Insurgent Rebel Clown Army — це колектив активістів-клоунів, що виник у Великій Британії в 2003–2005 роках. Вони долучались до політичних протестів (антиглобалістських, антивоєнних) у образах армії клоунів: у військових куртках, розмальовані гримом, з червоними носами. Клоуни навмисне поводились абсурдно й безстрашно перед поліцією — наприклад, віддавали честь під команду «сміятися», обіймали й дражнили силовиків, грали в дурника, не реагуючи на накази. Така тактика збивала владу з пантелику: звиклі до агресивних протестувальників, поліцейські не знали, як реагувати на «тих, хто сміється». Гумор розряджав небезпечні ситуації і знижував рівень насильства на протестах. Вони ставили поліцейських у комічно безглузде положення, відмовляючись визнавати авторитет і серйозність силовиків. Це був своєрідний ритуал підриву — юродивий протест, який висміював владу і надихав інших відстоювати свободу творчо, а не силою.

Клоунська армія відповідає на сувору поліцейську шеренгу абсурдною урочистістю.
Клоунська армія відповідає на сувору поліцейську шеренгу абсурдною урочистістю.

Антигерой політики Вермін Супрім (політична сатира, перформанс). Вермін Супрім — американський активіст і художник, який протягом 2000–2020-х регулярно балотувався на виборах (від мера до президента) як «жартівливий кандидат». Його впізнаваний образ — високий гумовий чобіт на голові замість капелюха, довга борода і величезна зубна щітка в руках. Вдаване безумство: Вермін поводиться як блазень від політики — навмисно комічний і ексцентричний. На мітингах він обіцяє гротескні реформи: роздати всім по поні, зобов'язати чистити зуби двічі на день під страхом закону, використовувати зомбі на бігових доріжках для вироблення електрики тощо. Його «передвиборча кампанія» є театром абсурду: він вривається на сцени до реальних кандидатів, сипле нісенітницями, спілкується з виборцями мовою сатири, залишаючись при цьому зовні серйозним. Багато хто на мітингах спершу сприймає його за справжнього дивака, не усвідомлюючи, що його «кампанія радше сатира, ніж реальна платформа». Через образ «офіційного дурня» Вермін Супрім висміює абсурдність сучасної політики та медіа-цирку навколо виборів. Він сам пояснює, що чобіт на голові — це «магічний пристрій, який підсилює його голос» і водночас символізує, як медіа ганяються за порожніми сенсаціями. Його юродивий кандидат покликаний пробудити критичність у публіки: змусити виборців сміятися з безглуздих обіцянок і задуматися, чим же відрізняються справжні політики від цього жартівника.

Вермін Супрім виступає перед виборцями з чоботом на голові та величезною зубною щіткою.
Вермін Супрім виступає перед виборцями з чоботом на голові та величезною зубною щіткою.

Музика і перформанс. Митці часто використовують удаване божевілля для створення епатажного образу або вираження протесту. Оззі Осборн, фронтмен Black Sabbath, відкусив голову живій кажанці на концерті (1982), створюючи міф про себе як про «рок-н-рольного демона». Курт Кобейн із Nirvana ламав гітари на сцені й валявся на підлозі, демонструючи протест проти комерціалізації музики та емоційну анархію. GG Allin заходив ще далі — розмазував фекалії по собі та нападав на глядачів на концертах, показуючи радикальне відторгнення норм цивілізованого суспільства. Майлі Сайрус свідомо ламала образ «солодкої дівчинки» через сексуальні провокації на сцені.

Інші перформанси й медіа. Арт-угруповання «Война» малювало фалічні символи на мостах і влаштовувало відверто хуліганські акції як форму висміювання влади через абсурд. Джим Керрі під час інтерв'ю почав виголошувати філософські заяви про ілюзорність особистості, виводячи публіку з рівноваги й критикуючи гламурну культуру. Сальвадор Далі приводив ящірок на інтерв'ю, говорив загадками та створював навколо себе ауру живого сюрреалізму, цілеспрямовано підриваючи уявлення про раціональність.

Шість причин, через які митці удають божевільних:

  1. провокація глядача і виведення його з зони комфорту;
  2. шокування для привертання уваги й самопіару;
  3. створення міфу навколо власної персони;
  4. розрив шаблонів культури й виклик традиційним нормам;
  5. викриття абсурдності світу через гротескну поведінку;
  6. інтуїтивна мудрість — адже блазень часто ближчий до істини, ніж «серйозний» герой.

Так замикається коло. Від Одіссея, що орав сіллю, до Вермін Супріма з чоботом на голові — тисячоліття культури пройшли крізь одну й ту саму фігуру: того, хто грає божевільного, щоб сказати правду. Як писали юродиві — Христа ради; як писали кініки — заради філософії; як пишуть Pussy Riot — заради свободи. Те, що в Частині III ми називали Юродивим, у цьому розділі постає в усіх своїх історичних і культурних формах.

Наочний приклад

Приклад саме для тебе

Пройди тест профілю і розкажи про свій досвід — ШІ створить наочний приклад до уроку «Міфи й релігії: Одіссей, Сунь Бін, Локі, Цар-Мавпа, Давид, юродиві Христа ради» саме для тебе: з твоєї галузі, під твій стиль навчання.

Пройти тест профілю →
Чи був корисний цей урок?