Юродивий у науковому дискурсі: від Лихачова й Панченка до Шевченка й Куліша
Юродивий у науковому дискурсі: від Лихачова й Панченка до Шевченка й Куліша
Якщо попередній розділ показав, як про юродивого говорила мова й церква, цей покаже, як про нього говорить наука. Шість дисциплін підходять до явища з різних боків — і кожна додає до нашого розуміння один свій кут. Наука починає з Лихачова й Панченка, проходить через Шевченка з Кулішем і доходить до сучасних інтерпретацій «царебожественного юродства» в російській політиці.
«Сміховий світ» Лихачова й Панченка
Феномен юродства виходить за межі суто релігійної практики, знаходячи своє відображення у ширшому культурному та історичному контекстах, зокрема у східнослов'янському світі.
У культурі Давньої Русі юродство посідало особливе місце, яке дослідники, зокрема Д. Лихачов та О. Панченко, аналізували в рамках концепції «сміхового світу». Юродивий, поряд зі скоморохом, розглядався як фігура, що належить до «антисвіту», світу сміху, який протистоїть офіційній серйозності церковної та державної ієрархії.
Однак, на відміну від скомороха, що мав розважальну функцію, юродивий належав і до сфери святості. Його сміх і дивацтва мали дидактичну мету, викривали гріхи світу, ставали своєрідним «дзеркалом» для суспільства.
О. Панченко розглядав юродство як специфічне «зрєліщє» (видовище), що потребує глядача і розгортається як своєрідна драма, де юродивий — головний актор, а натовп — колективний персонаж. Водночас він трактував юродство як форму «общественного протеста» (громадського протесту), оскільки юродиві часто виступали з критикою можновладців, користуючись своєрідним імунітетом, що надавався їхнім статусом.
Кирило Тур і козацьке «юродство» у Куліша
Інтерпретація юродства як форми протесту та специфічної ментальної риси знаходить своє продовження і в аналізі інших історичних періодів. Пантелеймон Куліш у своєму романі «Чорна рада» змальовує «юродство» запорозьких козаків, втілене в образі Кирила Тура.

Тут юродство асоціюється не з релігійним подвигом, а з особливою козацькою вдачею: енергійністю, духовною піднесеністю, зневагою до матеріального, авантюризмом, волелюбністю та певною «химерністю», що споріднює їх із характерниками. Це свідчить про перенесення певних рис, асоційованих з юродством (нестандартність, виклик нормам, особлива духовна сила), на іншу соціальну групу в специфічному історичному контексті.
Куліш зробив те, що ми з нашої позиції ХХІ століття бачимо як логічний крок: переніс «алгоритм юродивого» з релігійної сфери в світську — і впізнав той самий механізм у козацькій вольниці. Це перший приклад секуляризації юродства в українській культурі. У певному сенсі, наш концепт фугітивності — це продовження тієї самої роботи: винесення «механізму юродивого» з історичної рамки в універсальну психологічну.
Питання національної ідентичності: візантійське, російське, українське?
Питання про національну приналежність феномену юродства є дискусійним у науці. Хоча його витоки спільні для всього східнослов'янського православ'я, деякі джерела стверджують, що з XVI століття юродство стає переважно «московським» або «російським» явищем. У російській культурі образ юродивого набуває архетипного значення, асоціюючись із пророком, що говорить від імені Бога, або з фольклорним Іваном-дурнем, який у своїй простоті виявляється мудрішим за інших.
Сучасний український історик та політолог Вадим Денисенко розвиває концепцію «царебожественного юродства» як ключової риси російської системи влади, починаючи від Івана Грозного і до сучасності. Згідно з цією інтерпретацією, правитель, надягаючи маску юродивого, отримує право порушувати закони, брехати та чинити свавілля в ім'я вищої мети (держави), уособлюючи собою одночасно і Бога, і свободу від норм.
Це — критичний приклад того, як «алгоритм юродивого» може бути привласнений владою для протилежної мети: не для пророчого викриття, а для безкарного беззаконня. У наших термінах це — приклад руху від Юродивого до Джокера: ті самі прийоми, але без щирого ядра. У Частині III ми покажемо, як саме межа між ними працює.

Водночас українська гуманітаристика досліджує феномен юродства і в українському контексті, не обмежуючись лише російською традицією. Як уже зазначалося, вивчаються житія місцевих подвижників, аналізується творчість українських письменників (Куліша, Шевченка), проводяться порівняльні дослідження. Порівняльний аналіз української та російської ментальності, наприклад, протиставляє український індивідуалізм російській «общинності» та колективізму, що може впливати і на рецепцію та прояви юродства. Таким чином, хоча спільне коріння та взаємовпливи незаперечні, існує підґрунтя для розгляду специфіки українських інтерпретацій та проявів цього феномену.
У ширшому полі української гуманітаристики феномен юродства згадується у дослідженнях релігійної пам'яті, аналізі сміхової культури в тоталітарних суспільствах, філософських розвідках про неототалітаризм, дослідженнях національної ідентичності та культурних архетипів. Це свідчить про те, що юродство сприймається не лише як вузько релігійне чи історичне явище, а як важливий культурний концепт, що допомагає осмислювати ширші соціальні, політичні та екзистенційні проблеми.
Юродивий як «дозволений критик»
Функція юродства як інструменту соціальної та політичної критики простежується крізь різні епохи. Завдяки своїй уявній несповна розуму або божественному натхненню, юродивий міг дозволити собі говорити правду можновладцям, викривати їхні гріхи та несправедливість, не наражаючись на ті ж покарання, що й звичайна людина. Цю роль «дозволеного критика» фіксували ще іноземні мандрівники у Московії XVI–XVII ст.
Відстороненість юродивих від мирської суєти давала їм моральне право засуджувати лицемірство та суспільні вади. Ця функція знаходить своє відображення і в літературі, де образ юродивого використовується для алегоричної критики (як у Шевченка чи радянського драматурга Євгена Шварца), і навіть в інтерпретаціях реальних постатей (як радянського сатирика Аркадія Райкіна). Сучасні аналітики використовують концепт юродства для пояснення політичної поведінки, особливо в Росії.
Отже, культурний троп юродивого став стійким механізмом для артикуляції та здійснення соціальної критики, особливо в умовах обмеженої свободи слова, виходячи за межі суто релігійного значення.
Питання про національну ідентичність феномену залишається предметом дискусій. Визнаючи спільне візантійське коріння та ранню присутність у Київській Русі, частина досліджень наголошує на його подальшій «московізації» з XVI століття. Водночас українська наука вивчає власні контексти юродства, а порівняльні дослідження вказують на можливі відмінності в культурному акцентуванні чи інтерпретації. Ця складність вимагає зваженого підходу, визнання як спільної спадщини, так і потенційних національних особливостей, уникаючи остаточних тверджень там, де джерела демонструють неоднозначність.

Шевченко: поема «Юродивий» і поетична маска
Образ юродивого посідає помітне місце у творчості Тараса Шевченка, набуваючи складних і багатогранних рис, особливо у період після заслання.
Центральним твором для розуміння шевченківської інтерпретації юродства є незакінчена поема «Юродивий», написана орієнтовно в грудні 1857 року в Нижньому Новгороді. Цей твір виник як трансформація попереднього задуму поеми «Сатрап і Дервіш», яку Шевченко планував написати російською мовою за мотивами східної алегорії та, можливо, під впливом пушкінського «Анджело». Однак, повернувшись до української мови, поет кардинально змінив характер твору, відмовившись від алегоризму на користь прямої, гострої сатири та політичної інвективи. «Юродивий», імовірно, замислювався як вступ до великої епічної поеми, можливо, присвяченої декабристам, на що вказують останні рядки твору про «споборників святої волі» в Сибіру.
Тематично поема «Юродивий» є нищівною сатирою на режим Миколи I («фельдфебеля-царя») та його намісників в Україні — Д. Бібікова та М. Писарєва, змальованих з використанням бурлеску та гротеску. Споріднена критика української еліти, яка пішла на службу імперській владі, звучить у посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним…»: «раби, подножки, грязь Москви», «варшавське сміття». У «Юродивому» поет звертається і до всього українського народу з гіркою національною самокритикою, дорікаючи за пасивність та мовчазну покору: «Німії, подлії раби!». Проблиском надії на справедливість є згадка про Джорджа Вашингтона та мрія про «новий і праведний закон» для України.
Саме слово «юродивий» у поемі вживається неоднозначно. З одного боку, воно може стосуватися «святого лицаря» — людини з народу, яка наважилася дати ляпаса царському урядовцю (капралу) в церкві й була за це жорстоко покарана. З іншого боку, сама назва поеми може нести іронічний відтінок, вказуючи на безумство не стільки окремих сміливців, скільки всього суспільного ладу.
Поема також розвиває важливу для Шевченка антиномію «козак — свинопаси», яка тут трактується не стільки в соціальному, скільки в духовно-етичному плані: «козаком» може бути простий чоловік, що зберіг гідність, а «свинопасом» — і губернатор, і сам цар. Релігійний вимір поеми складний: поет звертається до Бога з болісними питаннями та докорами, не розуміючи Його мовчання перед обличчям зла, символом якого стає «смітничок Миколи» — імперська столиця Петербург.
«Юродивий» як поетична маска Шевченка
Окрім однойменної поеми, образ юродивого функціонує у творчості Шевченка як важлива поетична маска або архетипний стан. Дослідники відзначають, що Шевченко вдається до цієї маски, особливо в періоди життєвих криз, сумнівів у своїй пророчій місії або посилення зовнішнього тиску.
Маска юродивого стає альтернативою або доповненням до образу гнівного пророка. Якщо пророк говорить громовим голосом, викриваючи і закликаючи, то юродивий частіше мовчить, плаче, вдається до самоіронії та відчуження. Цей образ споріднений із західноєвропейським романтичним концептом «світової скорботи» та образом «причинного» — людини, чия поведінка та емоційний стан видаються дивними, незрозумілими для оточення через невідповідність соціальним нормам.
Літературознавець О. Юрчук пропонує типологію образів-ролей Шевченка: байстрюк/юродивий — Кобзар — жінка/Україна, що відповідають станам екзальтації, одухотвореності та страждання і в сукупності формують архетип національного пророка. Юродивий у цій схемі втілює стан страждання, відчуження, але водночас і прихованого, тихого спротиву. Цей образ часто супроводжується мотивами сирітства, сліз, мовчання, іронічного самоприниження («ледащо», «дурний»).
У пізній творчості, наприклад у вірші «Не нарікаю я на Бога», з'являється прямий авторський сумнів: чи є він пророком, чи так і залишиться юродивим у сприйнятті світу.
Образ юродивого у Шевченка тісно взаємодіє з іншими ключовими архетипами його поетичного світу. Він може перегукуватися з архетипом Матері (особливо стражденної Матері-України), Долі, або протиставлятися ідеалізованому простору «хати» як символу затишку та національного коріння.
Біографічний контекст: маска як стратегія
Аналіз шевченківського образу юродивого неможливий без урахування біографічного та історичного контексту. Пережитий досвід кріпацтва, арешту, заслання, постійний тиск цензури та нерозуміння з боку частини суспільства — все це наклало відбиток на світовідчуття поета.

Прийняття маски юродивого можна розглядати як складну психологічну та мистецьку стратегію відповіді на особисту травму та національне гноблення. Ця маска дозволяла висловити біль, сумніви та критику непрямо, через іронію, алегорію, самоприниження, зберігаючи при цьому внутрішню гідність та вірність своїм ідеалам. Коливання між роллю пророка та юродивого відображає складну динаміку надії та розпачу в умовах боротьби за національне визволення.
З нашої позиції — Шевченко є одним з найвиразніших прикладів метамодерної осциляції в українській культурі за сторіччя до того, як саме слово «метамодерн» було вимовлено. Юродивий ↔ пророк у Шевченка — це той самий маятник, який Тімотеус Вермюлен у 2010 році опише як «осциляція між модерним ентузіазмом і постмодерною іронією». Шевченко, не знаючи цих слів, написав цю осциляцію тілом своєї поезії.

Класифікація напрямів дослідження юродства в українській науці
Підходи до вивчення терміна «юродивий» та феномену юродства в українському академічному дискурсі можна згрупувати за дисциплінарними напрямками й дослідницькими питаннями.
- Богослов'я та релігієзнавство. Основна увага — на юродство як специфічний православний аскетичний подвиг («юродство Христа ради»). Досліджуються його богословські основи (послання ап. Павла), мотивації (смирення, боротьба з гординею), історичні постаті (Ісаакій Печерський, Андрій Цареградський), візантійські витоки та розвиток на Русі. Аналізуються філософсько-богословські інтерпретації, як-от концепція «любові-юродства» В. Екземплярського. Також фіксується інтерес до сучасних проявів феномену в українському релігійному житті.
- Літературознавство. Тут «юродивий» розглядається переважно як літературний образ, мотив, поетична маска чи архетип. Центральною фігурою є Тарас Шевченко, аналізується його поема «Юродивий» та використання образу юродивого як засобу сатири, саморефлексії та вираження національної позиції. Також аналізується образ козацького «юродства» у П. Куліша. Можливе залучення ширших теоретичних концепцій, як-от архетип трікстера.
- Історія. Історичні дослідження розглядають юродство в конкретних часових та просторових межах: Давня Русь, козацька доба, Московія XVI–XVII ст., сучасність. Аналізується соціальна роль юродивих, їхні взаємини з владою та суспільством, зв'язок з історичними подіями та постатями.
- Культурологія та філософія. У цих галузях юродство осмислюється як культурний феномен. Досліджується його місце у «сміховій культурі», зв'язок з національною ментальністю (зокрема у порівняльному українсько-російському аспекті), роль у соціальній критиці та протесті. Аналізуються теоретичні підвалини феномену в контексті досліджень пам'яті, ідентичності, тоталітаризму, постмодернізму.
- Лінгвістика. Мовознавчі студії зосереджені на етимології терміна «юродивий», його семантичному розвитку в українській мові, порівнянні з іншими слов'янськими мовами (насамперед російською), аналізі лексикографічних даних та процесі детермінологізації.
- Мистецтвознавство (музикологія). До цього напряму належить аналіз семантики юродства у сучасному балеті та інших мистецьких творах.
Ключові дослідницькі питання, що виникають у наукових працях:
- Які витоки та специфічні риси юродства у східнослов'янському православному контексті?
- Як співвідносяться релігійна практика юродства та її культурні репрезентації?

- Яким чином Тарас Шевченко використовував образ та концепт юродивого у своїй творчості?
- Які спільні та відмінні риси мають українські та російські прояви та інтерпретації юродства?
- Як феномен юродства осмислюється в сучасній українській культурі та науці?
Ці питання висвітлюють кандидатські та докторські дисертації, наукові статті у фахових періодичних виданнях і збірниках, а також монографії. Наступна таблиця узагальнює класифікацію підходів до вивчення «юродивого» / юродства в українському академічному дослідженні.
Таблиця: Класифікація «юродивого» / «юродства» в українському академічному дослідженні
| Дисципліна | Основний фокус / контекст | Ключові концепти, що досліджуються | Репрезентативні Джерела (ID) |
|---|---|---|---|
| Богослов'я / релігієзнавство | Аскетична практика, богословські основи, історія, сучасні прояви, філософська інтерпретація | Смирення, пророцтво, подолання гордині, святість, любов-юродство, подвиг, духовний ризик | 5 |
| Літературознавство | Літературний образ, поетична маска, архетип (Шевченко, Куліш), літературна теорія | Сатира, національна ідентичність, пророк vs юродивий, страждання, відчуження, романтизм, трікстер | 8 |
| Історія | Юродство в історичні періоди (Русь, Козаччина, Московія), соціальна роль, історичні постаті | Взаємини з владою, суспільна рецепція, історичний контекст, повсякдення | 9 |
| Культурологія / філософія | Культурний феномен, «сміхова культура», національна ментальність, соціальна критика | Пам'ять, ідентичність, протест, влада, тоталітаризм, антиповедінка, парадокс | 10 |
| Лінгвістика | Етимологія, семантика, еволюція терміна, порівняльний аналіз, лексикографія | Значення, детермінологізація, мовна картина світу, семантичне поле | 10 |
| Мистецтвознавство | Репрезентація в мистецтві (напр., балет) | Семантика образу, інтерпретація в мистецтві | 6 |
Синтез: чотири рівні концепту «юродивий»
Дослідження терміна «юродивий» та феномену юродства в українському науковому дискурсі виявляє його багатогранність та стійкий інтерес до нього з боку різних гуманітарних дисциплін. Аналіз показав, що цей концепт функціонує на чотирьох рівнях:
- Лінгвістичний: як слово з подвійним значенням (психічна хвороба та релігійний подвиг), що зазнало семантичної еволюції під впливом історичних та культурних чинників, зокрема секуляризації.
- Релігійний: як специфічний, парадоксальний і духовно ризикований подвиг православного аскетизму («юродство Христа ради»), що має глибоке богословське коріння та історичні прояви на українських землях.
- Культурно-історичний: як феномен, вписаний у «сміхову культуру» Давньої Русі, що набував специфічних рис у різні епохи (наприклад, у козацькому середовищі) та став предметом порівняльного аналізу української та російської культурних традицій, де йому приписується, зокрема, роль інструменту соціального протесту.
- Літературний: як важливий образ, мотив та поетична маска, що знайшла своє найяскравіше втілення у творчості Тараса Шевченка, слугуючи засобом сатири, саморефлексії та вираження національної драми.
Ключовою характеристикою концепту «юродивий», що пронизує всі рівні його аналізу, є невід'ємна амбівалентність та парадоксальність. Це проявляється у поєднанні божевілля та святості, смирення та виклику, критики та провокації, самоприниження та духовного авторитету. Саме ця внутрішня суперечливість робить феномен юродства таким складним для однозначного тлумачення та привабливим для наукового осмислення.
Питання про українську специфіку юродства залишається відкритим. Хоча дослідження підтверджують спільне візантійське коріння та паралелі з російською традицією, існують підстави говорити про особливості української рецепції. Це пов'язано з історичним досвідом України, впливом західноєвропейських культурних течій (наприклад, романтизму у випадку Шевченка), можливо, відмінностями у національній ментальності, а також з унікальними постатями української історії та літератури, через призму яких осмислюється цей феномен. Інтерпретація козацького «юродства» Кулішем чи багатогранне використання образу Шевченком є яскравими прикладами такого специфічного осмислення.
Аналіз наукових праць свідчить про сталий інтерес до теми юродства в українській гуманітаристиці. Подальші дослідження могли б поглибити порівняльний аналіз українських та російських проявів юродства, детальніше вивчити його рецепцію в українській літературі XX–XXI століть, дослідити регіональні особливості шанування юродивих в Україні, а також продовжити філософсько-культурологічне осмислення цього феномену в контексті сучасних соціальних та політичних викликів. Недостатньо висвітленим залишається питання впливу Унії та західної культури на сприйняття та трансформацію юродства на українських землях. Загалом, феномен «юродивого» залишається актуальним полем для міждисциплінарних досліджень, що дозволяють глибше зрозуміти українську історію, культуру та духовність — і дають нашій книзі надійний фундамент для подальшої розмови.
Усі 63 записи бібліографічного списку — у джерельному реєстрі Додатка B.
Приклад саме для тебе
Пройди тест профілю і розкажи про свій досвід — ШІ створить наочний приклад до уроку «Юродивий у науковому дискурсі: від Лихачова й Панченка до Шевченка й Куліша» саме для тебе: з твоєї галузі, під твій стиль навчання.
Пройти тест профілю →