Ця книга — не переказ дисертації. Це — те, чого в дисертації не могло бути за її жанром: вільне думання вголос про те саме, про що там, у науковому регістрі, доводилося говорити стримано.
Дисертація має одного автора. Тема, з якої ця книга виросла, — давня, велика, і потребує думки щонайменше в двох голосах. Тому співавторство в нас обох: ми сперечалися й думали разом над поняттям фугітивності роками — спершу в науковому семінарі, потім у листуванні, потім у польових нотатках. Цей текст — наслідок тих суперечок, де перемагала не одна сторона, а сама тема.
Слово, з якого починаємо
Латинське fuga — біг, втеча, зникнення. Музична фуга — це коли тема втікає від голосу до голосу, не зникаючи зовсім. Психіатрична дисоціативна фуга — це коли пам'ять зникає, а тіло продовжує йти. Хімічна fugacity — це міра летючості речовини. Будівельна фуга — шов між двома плитами. Діалектне «фуга» — завірюха, що зриває все нестійке. П'ять співзвучних образів різного походження; у нашій метафорі всі вони — про щось, що рухається на межі — й не дається зловити.
Слово «фугітивність» ми пропонуємо як шосте обличчя цієї образної сім’ї — психологічне. Подамо короткий авторський виклад визначення з дисертації С. Саути (2025):
Фугітивність — це свідома та керована здатність особистості тимчасово привласнювати іншу ідентичність або психофізіологічний стан через симуляцію. Вона охоплює поведінкові, когнітивні, емоційні, тілесні та комунікативні компоненти й виконує функції адаптації, самозахисту, творчої трансформації або соціальної критики в умовах взаємодії з Іншим.Авторський виклад визначення (Саута, 2025)
Це довге визначення можна стиснути до чотирьох слів: свідома, керована, тимчасова, ситуативна. Фугітивність — не патологія, не розлад, не маскування з відчаю. Це коли Давид пускає слину на бороду перед царем Анхусом — щоб уціліти (1 Цар. 21). Це коли Одіссей орить піщаний берег сіллю — щоб не йти на війну. Це коли юродивий ходить голий і брудний серед людей — щоб мати право говорити те, чого ніхто інший не сміє сказати. Це коли пацієнт у парадоксальній терапії свідомо посилює симптом — щоб симптом, не маючи опору в опорі, розчинився.
Спектр і його дві небезпеки
Дисертація показала, що фугітивність — не одна якість, а дозований діапазон, який добре описується арістотелівською моделлю «золотої середини». На одному полюсі — дефіцит, на іншому — надлишок, посередині — продуктивна напруга, яку ми назвали балансом.
- Дефіцит — «Кам'яна людина». Принципова відмова від маски, ригідна буквальність, нездатність грати ролі. Самурай Бусідо, Катон, кантівський деонтолог. Сильно, але крихко: коли світ грається з тобою, а ти не граєшся з ним — світ виграє.
- Баланс — «Юродивий». Маска безумства + щира мета одночасно. Дві рамки тримаються в напрузі, не змішуючись і не розпадаючись. Це Давид, Сковорода, шут короля Ліра, парадоксальний терапевт Фареллі. Тут жити можна, але дорого: треба знати, де закінчуєшся ти й починається роль.
- Надлишок — «Джокер» (або «Локі»). Маска з'їла людину. Іронія залишилася без щирого ядра. Розваги заради розваг, гіпергра без виходу, та сама втрата меж, яку ми бачимо у Гіта Леджера в фільмі Нолана й, перенесено, у культурах постправди. «Dark Loop» — петля, з якої не повертаються.
Уся книга, по суті, — карта цього спектра. Як його розпізнати в собі. Як розрізнити Юродивого і Джокера, коли вони з вигляду роблять одне й те саме. Як коливатися — і не загубити якоря.
Чого не могла дисертація
Дисертація відповідає на питання «що це?» й «як виміряти?». Чого вона за своєю природою зробити не може — це назвати культурну добу, для якої фугітивність перестає бути маргінальним умінням окремих диваків і стає нормою чутливості цілого покоління. У цієї доби є ім'я: метамодерн.
Термін у його сучасному значенні запровадили культурологи Тімотеус Вермюлен і Робін ван ден Аккер у програмному есеї «Notes on metamodernism» (2010). Метамодерн — це не стиль і не школа, а, кажучи мовою Реймонда Вільямса, «структура чуття»: спосіб, у який ціла доба переживає себе. І ця структура — осциляція.
«Цей модернізм характеризується коливанням між типово модерною відданістю і виразно постмодерною відстороненістю. Ми назвемо цю структуру чуття метамодернізмом.»Vermeulen & van den Akker, Notes on metamodernism (2010)

Прочитавши Вермюлена вперше, ми зрозуміли, що з нами розмовляє знайоме. Те, що ми описували як «свідома симуляція», «привласнення ролі», «фугітивність» — структурно те саме, що Кант називав «as if» («ніби»), а метамодерн назвав «обізнаною наївністю». Юродивий поводиться так, ніби він безумний, чудово знаючи, що це не так. Пацієнт у техніці Адлера поводиться так, ніби вже здоровий. Парадоксальний терапевт діє так, ніби симптом бажаний. Це одна й та сама граматика — і метамодерн дав їй філософське родовідне дерево аж до Канта.
Звідси — теза, на якій ця книга стоїть:

Або одним реченням, яке ми просимо запам'ятати й до якого повернемось у Післямові:
Чому це важливо тут і зараз
Російсько-українська війна зробила фугітивність питанням виживання в буквальному сенсі — від воєнних хитрощів до психологічної стійкості тих, хто вижив в окупації. Цифрова доба зробила симуляцію щоденним досвідом усіх: ми всі носимо маски в соцмережах, відчуваємо межу між справжнім і вдаваним як ніколи розмиту, шукаємо способу бути щирим, не стаючи наївним. Покоління, втомлене постмодерним цинізмом, потребує мови для свідомого, етичного поводження з масками. Ця книга — спроба запропонувати таку мову, опираючись водночас на психологію, філософію, культурологію, релігієзнавство — і на власний живий досвід.
Жанр — і чому це не «монографія»
На обкладинці й титулі ми пишемо «есеї», «студії», «розвідки» — не «монографія». Це принциповий вибір. Монографія зобов'язує: кожна теза = посилання, кожна цитата = сторінка, кожен висновок = верифікація. Це чудовий регістр для дисертації — і саме тому він уже зроблений у дисертації. Ця книга працює в іншому. У ній є цитати з першоджерел (усі звірені окремо й позначені); є посилання на класиків; є таблиці, схеми й чеклісти. Але є й те, чого монографія собі не дозволяє: інтонація, особистий голос, повтори заради ритму, кільцеві композиції. Метамодерн і сам про себе пише, що його дискурс «есеїстичний, а не науковий», «ризоматичний, а не лінійний», «відкритий, а не замкнутий» (Vermeulen & van den Akker, 2010). Ми працюємо в тому ж регістрі — це не недбалість, а свідомий вибір.

Запрошення
Ця книга — не лекція. Це — розмова, яку ми вдвох пропонуємо вам приєднатися. Хочете заперечити — заперечуйте; ми залишили місце для незгоди. Хочете перечитати — повертайтеся; деякі думки відкриваються лише з другого разу. Хочете застосувати на сцені, у терапії, у школі, у власному житті — застосовуйте; книга про фугітивність зобов'язана дозволяти читачеві бути різним. Хочете відкласти й повернутися через рік — відкладайте: Юродивий зачекає, він уміє чекати.
Подяка тим, хто витримає тривалість і складність цієї розмови. Тим, хто вже знає, як уціліти, удаючи. Тим, кому ще доведеться це навчитися. І окрема подяка — нашим студентам, клієнтам і колегам, які перевіряли ці ідеї на практиці й повертали їх нам уточненими.
Юродивий — не геній виживання. Він — звичайна людина, що зважилася жити в двох рамках одразу. Ця книга — для всіх таких звичайних людей, які мусять — або хочуть — жити так само.
С. Саута, І. Гордієнко-Митрофанова
Харків — Київ — Львів, 2026
